79-річна вишивальниця Надія Денисюк: «Через захоплення вишивкою мені навіть школу довелося кинути»

Українські артисти, музиканти, художники та народні майстри повернулися з Лондона, де вперше проходили Дні України у Великій Британії

З 17 по 19 жовтня 2013 року в столиці Англії вперше пройшли Дні України у Великій Британії.

- Ми постаралися зібрати кращих майстрів України, щоб вони представили свої роботи в Лондоні в ході Днів української культури - розповіла «ФАКТАМ» куратор фестивалю «Країна мрій» Тетяна Гапонова. - Серед них була і вишивальниця Надія Денисюк, яку я знаю вже давно. Майстринь такого рівня в нашій країні небагато.

Крім неї, в столицю Туманного Альбіону їздили Вадим Іщенко - різьбяр по дереву з Комсомольська Полтавської області, Людмила Павлова з Тернополя, яка виготовляла ляльок-мотанок в етнографічно точних костюмах, Анна Ушеренків з Києва - майстер ручної та машинної вишивки, Євген Пілюгін з Полтавщини, який тче гобелени за народними мотивами, львів'янин Тарас Дзиндра, чиї скляні вироби зачаровують своєю легкістю і чистотою, і майстриня з міста Косів Івано-Франківської області Любов Ракевіч, що займається килимарство. Представлена ​​була також кераміка Ігоря Радиша, гончара з міста Рожнів Івано-Франківської області.

- Фестиваль «Країна мрій» вперше проводиться в Англії, - продовжує Тетяна Гапонова. - Але які саме роботи показати британцям, вирішували не тільки ми. У приймаючої сторони є свої стереотипи, тому нас просили уявити український національний одяг, зокрема, закарпатські хутряні жилети, вироби зі скла, кераміку і, зрозуміло, знамениті вишиванки.

Вишивальниця Надія Денисюк з Мелітополя Запорізької області визнається, що дуже хвилювалася перед поїздкою. І не тільки тому, що вперше їхала без чоловіка, який зазвичай супроводжує її на мистецькі заходи. Важливіше було, на думку Надії Михайлівни, що не викликати розчарування у розпещеної європейської публіки. Хоча не секрет, що за кордоном ексклюзивні речі ручної роботи в ціні.

- Іноземці в таких випадках не торгуються, - розповідає заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України 79-річна Надія Денисюк. - Якось приїжджала до Мелітополя делегація менонітів (одна з протестантських церков. - Авт.) З Америки. Пам'ятаю, гості вирішили купити два моїх рушника. Я оцінила кожен в 180 гривень. Иностранка вручила мені 400 гривень і зовсім відмовилася від здачі: «Ні-ні!» Дякувала мене, руки цілувала і щось говорила про талант. Ці слова я зрозуміла без перекладу ... В Лондон я привезла чотири вишитих картини, дві скатертини, чоловічі та жіночі сорочки-вишиванки і десять рушників. Рушники - це триметрові авторські роботи: «Моя Україна», «Квiтуча Батьківщина», «Козацький», «Велікодневій», «Старовинний», «Мелiтопольська черешня», «Козацька веселка», а також «Пiсня кохання» (цей рушник навесні нинішнього року в Сімферополі на першій Республіканської бієнале української народної вишивки імені Героя України Віри Роїк був удостоєний Гран-прі). І він, і «Весняна рапсодiя» вишиті на червоному фабричному полотні (раніше говорилося «на кумачі»), як і прийнято, виключно білими нитками. Рушник «Український» вишитий хрестиком на конопляної тканини. Всі інші виконані старовинної українською народною вишивкою на традиційному домотканому полотні.

Дайте відповідь на це триметровий рушник «Мелітопольська черешня» майстриня Надія Денисюк возила в Лондон Дайте відповідь на це триметровий рушник «Мелітопольська черешня» майстриня Надія Денисюк возила в Лондон

Якщо відкинути удавану скромність, то, напевно, я такий подарунок, як поїздка в Лондон, заслужила, адже вишила вже 71 рушник! Молюся, щоб здоров'я не підвело, і я змогла реалізувати нові задуми.

- Ви вишивати з дитинства?

- Так, хрестиком і гладдю навчилася вишивати сама ще в п'ятому класі, - каже майстриня. - Через це захоплення мені і школу довелося кинути ...

Якось, прибільш, Надя залишилася вдома і сиділа біля вікна за улюбленим заняттям. Це помітила сусідка і доповіла її класної керівниці. Видужали ученицю педагог зустріла суворо: «Знову будеш вишивати і заняття пропускати?» Виправдань школярки ніхто всерйоз не прийняв. Образа була сильною, і горда дівчинка після восьмого класу забрала документи з навчального закладу. Доучуватися в вечірній школі робітничої молоді, потім закінчила технікум м'ясної промисловості. На мелітопольському м'ясокомбінаті пропрацювала 38 років - пройшла шлях від обліковця до інженера.

- вишивати я все життя: за вечір могла зв'язати шапку або жилет, - згадує Надія Михайлівна. - Приходила на роботу в обновці, а співробітниці часто випрошували красиве виріб, примовляючи: «Ти собі ще свіжіші». Я тільки просила вартість пряжі відшкодувати, вона ж тоді була дефіцитом. А вишивати знову стала, вже повернувшись з Монголії, де чоловік-офіцер служив з 1978 по 1983 рік. Нитки - 65 мотків муліне - мені прислала сестра з Кишинева.

Коли Надія Денисюк вийшла на пенсію, викладач місцевої дитячої художньої школи порадив їй вчити вишивці дітлахів. Надію Михайлівну зустріли з розпростертими обіймами в двох школах і в клубі «Факел».

- Скількох встигла навчити в'язати-вишивати, не знаю, не вважала, - каже Надія Михайлівна. - Але зараз досить часто зустрічаю молодих жінок, які стали мамами, і вони дякують за викладаю науку. У 2000-му році я організувала міська громада майстрів декоративно-прикладного мистецтва «Надія». Правда, спочатку сама отримала звання майстра, пройшовши атестацію в обласному Центрі народної творчості. А для того, щоб стати членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, треба було провести не менше п'яти персональних виставок. Перша пройшла в Мелітополі. Сьогодні, напевно, вже простіше назвати міста, де я не виставлялася, - сміється майстриня.

- Ви хоч один день можете провести без роботи?

- Ні! Одного разу мене запитали, який у мене життєвий девіз, і я моментально його сформулювала: «Кожну хвилину - в справу». Мій трудовий день починається о сьомій ранку і триває до 12-ї ночі. У мене велика бібліотека, збираю книги по народному мистецтву, вишивці та в'язання, уважно вивчаю їх і сама розробляю малюнки. За старих часів, коли українці вирушали в далеку дорогу, дружини і матері давали їм з собою сімейні рушники, вишиті сорочки - замість паспортів або інших документів. Якщо з людиною щось траплялося, по малюнку визначали, з якого він села, і могли передати рідним вісточку. Тому що кожному етнографічному району була властива своя гамма кольорів, техніка виконання і орнамент.

Для Мелітополя я придумала оберіг - шестиметровий рушник «Єднання поколiнь». У малюнку символічно «зашифровані» чотири покоління мелітопольців: наші предки, які оберігають Дерево життя, в насиченою візерунками центральній частині - наші батьки, далі - молодь, а завершують ланцюжок поколінь діти. Робота ще не закінчена, будь-який з городян може сам покласти стежки на лляному полотні.

фото автора

Читайте нас в Telegram-каналі , Facebook і Twitter

Ви вишивати з дитинства?
Видужали ученицю педагог зустріла суворо: «Знову будеш вишивати і заняття пропускати?
Ви хоч один день можете провести без роботи?